СООБРАЗИ
безграничный мир образов

Автор: Н. Симчич

КАЗКИ
про
Невидиму Силу

НАМИСТО МАВКИ АННИЧКИ

В Аннички, наймолодшої мавки на всенький луг та найближчі три поля, з’явилася таємниця. А що Анничка мала вдачу мовчазну та потаємну, то про цю таємницю дізналися тоді, коли вдіяти вже було нічого.
...Однієї чудової літньої ночі, що ось-ось мала перейти в світанок, мавки та русалки, за своїм звичаєм, водили хороводи, співали, а то й просто походжали полем, купаючись у місячному сяйві та теревенячи про се, про те. Не було з ними лише Аннички. Задумавшись та замріяно милуючись небом у зорях та високим житом, вона, як завжди, відбилася від гурту та брела полем, куди очі дивляться. Якісь бентежні думки та почування хвилювали душу юної мавки. Дивлячись, як її тіло та сукня вільно проходять крізь високе колосся, а те, ніби нічого й не сталося, стоїть, не хилитнувшись, Анничка мріяла, щоб із нею трапилося щось незвичайне. Хороводи, пісні та безцільне блукання полем набридли їй. Вона хотіла бути в центрі уваги, хотіла, щоб нею милувалися, захоплювалися, жадібно ловили кожен її рух чи слово...

І тут, як мовиться, доля зглянулась над нею!
Анничка кинула погляд на землю, і раптом завмерла, де стояла. На колоску, що аж прогнувся під його вагою, звисав неземної краси разок намиста! Мавка аж охнула від захвату та несподіванки.
А потім присіла і стала пильно розглядати коштовність. На нитку були нанизані гострокутної форми камінчики, і мали вони колір небесної блакиті. Анничка вперше в житті бачила такі камінчики, і тому не знала, що вони називаються бірюзою. Та це для неї було неважливо. Вона раптом дуже захотіла підняти намисто і одягнути його. А потім – побігти до ставка і довго милуватися своїм відображенням у воді. Як личитиме, напевно, блакитний колір до її блідої шкіри і білосніжного волосся! А потім... І знову перед Анничкою замиготіли її мрії – захоплені погляди оточуючих, компліменти, посмішки.
...Але Анничка зупинила себе. Хоч вона була молодою та недосвідченою, проте твердо засвоїла одне правило, найголовніше для мавок: торкатися до загублених людських речей не можна, це категорично заборонено, за це належиться щось страшне, якесь жахливе покарання... Можливо, навіть смерть?!
Ці та інші думки замиготіли в голові Аннички, і вона далі сиділа, не зворухнувшись, лише вдивляючись у прекрасну річ, що, однак, таїла в собі страшну небезпеку...
Мавка не чула навіть третіх півнів, по дружному крикові яких русалки та мавки, напівсонні, розбрідаються по своїх домівках. Милуючись все новими відтінками блакитного, яких зі сходом сонця набирали камінчики, Анничка просиділа над намистом цілу ніч та увесь ранок. Лише коли на полі залунали людські голоси, мавка вийшла з заціпеніння, і, скрадаючись, подалася до куща калини, що правив їй за домівку...

Наступної ночі Анничка знову була біля свого скарбу. Потім – ще, і ще...
Вона опинялася біля намиста кожної ночі, і покидала його лише тоді, коли насувалася якась небезпека. “Це намисто – кольору неба... Хто і коли загубив його тут, посеред поля? Як мала плакати і побиватися ця людина, втративши таку річ... Я б на місці цієї дівчини місця б собі не знайшла...” Ці та інші думки снували в голові бідолашної Аннички, що зовсім втратила не лише свою зачудовану мрійливість, а й спокій та навіть деяку байдужість, властиву всім мавкам.
“От би приміряти його... Подивитися, чи личить мені людське намисто... Підійти до ставка і заглянути у воду... Але не можна... Не можна...” Від таких хвилювань та душевних мук Анничка навіть не схудла – це не властиво мавкам – проте стала набагато, набагато прозорішою! Вона вже стала майже непомітною у місячному сяйві!

А що ж її подруги, мавки та русалки? Чому не кинулись за подругою, не розрадили, не пожаліли? Знай собі співали та хороводи водили. А старий Польовик, дідусь усіх мавок? Де йому вгледіти за всіма! Тут би межі встерегти. Отак бідолашна Анничка і опинилася сам на сам із намистом, що манило, мучило її, тягло до себе, стало найсправжнісінькою спокусою, що роз’їдала їй душу.
...І одного дня Анничка здалася.
Вона не лише доторнулася до намиста, а й взяла його, а потім, як мріяла про це безліч разів, одягнула на шию. Проте побігти до ставка, щоб помилуватися відображенням, Анничка не встигла.
Вона просто зникла.

...Півень співав і співав.
Його крик лунав майже біля самого вуха, проганяючи сон. “Ох і голосистий же та набридливий! – спросоння сердито подумала мавка. – І де він взявся так близько!” Але в цьому крикові пролунало для неї щось дуже небезпечне!
Анничка розплющила очі і рвучко підвелася. Так близько спів півня вона ще не чула ніколи! А ще...
Вона перебувала в цілком незнайомому місці! І це було зовсім не схоже ні на її рідний кущ калини, ні на поле, ні на ставок! І неба над головою не було!
Анничка підхопилася на рівні ноги і сторожко роззирнулася. Шматочок неба, і дерево, і квіти виднілися крізь якісь невеличкі отвори, завішені прозорою тканиною. Мавка кинулася до них, намагаючись вибратися на волю. Проте це тільки здавалося, що дерева і квіти поруч. Насправді Анничка вдарилася об якусь прозору, проте міцну перепону. Виходу з пастки не було...
- Доню, ти вже не спиш? – у дверях, які мавка не помітила спочатку, з’явилася постать жінки.
Анничка дуже злякалася. Це вперше вона бачила людину так близько, а ще... Людина бачила її також!
Від жаху мавка остовпіла.
А жінка, ніби нічого й не сталося, підійшла до неї і пильно подивилися на неї.
- Що з тобою, доню? Чому ти так зблідла?
- Та ніч...чого, мамо... – слова ніби самі собою вирвалися з горла Аннички. Проте, вочевидь, заспокоїли жінку.
- Що, Галю, знайшла своє намисто? І де ж воно було? – продовжувала допитуватись вона.
“Галя?! Чому ця жінка називає мене Галею?!” – нажахано подумала Анничка, а її рука вже намацала на шиї разок намиста.
- Де? – слова й далі самі собою виривалися з уст Аннички. – Воно лежало на стежці, в полі...
- Я казала тобі не брати його на річку! – в голосі жінки з’явилися суворі нотки. – Там слабенька застібка, мабуть розстібнулася, а ти й не почула. Ану дай, я гляну!
І жінка простягнула до Аннички руку.
Але мавка злякано відсахнулася.
- Ні, мамо! Застібка не слабенька! Я буду обережною!
- Ну дивись мені... – жінка руку прибрала. – На цей раз тобі просто пощастило, що ти його знайшла.
І вона обернулася до дверей.
- Ідеш траву кролям рвати?
- Так, мамо... – радо погодилася з жінкою мавка. Слова, як і раніше, вилетіли самі собою!

...Коли жінка вийшла, Анничка ледве перевела дух. То ось воно що! Вона стала людиною! Тією дівчиною, що загубила намисто! І зараз вона була в людській оселі, і з нею розмовляла мати тієї дівчини, і не впізнала в ній мавку!
...То ось яке покарання чекало на неї!
Але хіба ж це покарання?!
Це ж дуже цікаво! Буде про що розказати подругам, адже ніхто з мавок чи русалок ніколи не бував людиною!
І Анничці знову примарився власний успіх і загальне захоплення.

Отак мавка Анничка стала людиною.
...Нове життя повністю захопило її.
Їй було цікаво все – рвати траву кролям, виганяти корову на пасовисько, годувати курей і качок. Ще вона любила мити посуд, прати, прибирати в хаті, замітати подвір’я. І все це – весело, швидко, з посмішкою на устах!
Жінка, що називалася її мамою, не могла нею нарадуватись.
“Звідтоді як знайшлося намисто – не впізнаю дочки! – хвалилася вона сусідам. – І поприбирає, і посуд помиє, і за худобою подивиться. І така лагідна стала, весела! Знай собі крутиться по господарству і наспівує... Хоч би не зурочити...” “Росте, росте дитина!” – хитали головами ті.
Та найбільше Анничці сподобалося ходити до великої будівлі в центрі села, що називалася школою. Ходити туди треба було щодня. Вранці за нею заходили подруги – вони називалися “однокласницями” – і вони всі разом ішли туди, а дорогою до них приєднувались інші діти. У школі жінка, що називалася “вчителькою”, розказувала різні цікавинки. Анничка дізналася, що таке цифри і букви, як називаються дерева і трави, що таке зірки і небо, Сонце і Місяць. Вона не спускала з вчительки зачудованого погляду, виконувала всі домашні завдання, і та, зустрівшись випадково з мамою, дуже хвалила дівчинку.
Так, життя людини виявилось значно цікавішим, ніж життя мавки в калині! Не раз і не два Анничка згадувала своїх подруг, і жаліла, що ті нічого в житті не знають крім своїх хороводів, місячних купелів та сну...
Але найбільше в житті людини Анничці сподобались дві речі. Перша – це, звісно ж, її намисто. А коли мавка відкрила для себе ще таку річ як дзеркало, радості її не було меж. Вона раз-у-раз підбігала до нього, щоб помилуватися на свою вроду і на чудове намисто, що дуже пасувало їй. Це тобі не відображення в ставку! А ще – мавка відчувала, що саме це намисто робить її людиною. І вона ніколи, ні вдень, ні вночі не скидала його!
Друга річ, що понад усі заняття припали Анничці до душі, були співи. Після уроків вона разом з подругами поспішали на “репетицію ансамблю”, і там довго співали людських пісень, готуючись до “концерту”. Співаючи, мавка ніби злітала в небо, купаючись в мелодії пісні, неначе в повітряних потоках. Її душу при цьому огортали неймовірні відчуття – те, про що вона співала, ніби пропливало перед її очима! Керівниця ансамблю, слухаючи спів Аннички, дуже дивувалася: як це раніше вона не звертала уваги на дівчинку? І вирішила – треба доручити виконувати їй пісню самій, соло! І відпустивши її подруг, ще лишала дівчинку на репетицію...

...Настав день концерту. І, як виявилося згодом, останній день Аннички, коли вона була людиною.
А сталося ось що. Мама вже давно пильно спостерігала за донькою. Надто вже дівчинка стала дивною, відтоді як знайшла своє намисто! Раніше Галя нічим особливим не відзначалася: і до уроків ставилася з прохолодою, і поратися по господарству не дуже рвалася, доводилося навіть прикрикувати на неї, і співала вона як усі. А тут раптом – на тобі! Солістка!
І жінка вирішила зняти блакитне намисто з шиї дочки. А оскільки та дуже ним дорожила, навіть торкатися до нього не дозволяла, то мати й підійшла до її ліжка рано-ранесенько, ще й півень не співав. Зняла – і заховала намисто від гріха подалі...

Отак Анничка знову опинилася в полі.
Вона стояла на тому самому місці, де колись лежало намисто. Спросоння мавка не відразу зрозуміла, що сталося, і тому трохи розгублено роззиралася навколо.
А до неї вже бігли її подруги – мавки і русалки з усього поля.
- Анничко, Анничко! Ось ти де!
- Де ти ховалася від нас, Анничко?
- Старий Польовик лаятиме тебе!
Подруги оточили її і Анничка побачила їхні щасливі й радісні обличчя, їхній захват, і зрозуміла: мрія її збулася. Вона була в центрі уваги, їй були раді, тут її всі люблять. Вона знову була вдома!
- Я була людиною...
- Анничко, про що ти говориш?
- Весь час, що мене не було, я була людиною... Я одягнула загублене людське намисто!
Враз тиша запанувала серед мавок.
- Анничко, але ж цього не можна робити... – раптом прошепотіла одна з мавок.
Проте інші відразу ж защебетали:
- Ой, як цікаво, Анничко! Розкажи, розкажи про людей!
І Анничка стала розповідати. І про прибирання, і про посуд, і про школу, і про ансамбль, і про Місяць та зорі...
Подруги дивилися на неї очима, повними захвату, і Анничка відчувала себе справжньою героїнею, що здійснила не що інше, як подвиг...
- Кхе-кхе...
Кахикання пролунало як грім серед ясного неба. Всі, як один, обернулися. За гуртиком мавок і русалок стояв старий Польовик, їхній дідусь.
- А як же тепер ти думаєш жити, дочко? – запитав він.
І, не чекаючи відповіді, обернувся і зник серед високого жита.
А Анничка враз згадала про концерт, який мав відбутися увечері, і про те, що вона має співати там соло!
Але намисто, що на якийсь час зробило мавку людиною, вже було забрано від неї...

Минув місяць.
Він Анниччиних веселощів не лишилося й сліду. Вона знову, самотня й змарніла, блукала осторонь від усіх. Мавка нікому про те не казала, але її невимовно тягло до села, до людського життя...
Проте подруги і так все розуміли. Вони, як могли, намагалися розрадити бідолашну, проте вона уникала їхнього товариства, і очі її лишалися печальними.
- Дідусю, Анничка ходить сама не своя! – жалілися мавки Польовикові. – Вона не водить з нами хороводів, не співає!
Проте той лише скрушно знизував плечима.
- Людське життя отруїло її, бідолашну, - шепотів він. – Їй не треба було одягати того намиста, не треба було...

А потім Аннички знову не стало.
Ні, вона не стала людиною. Просто на самому краю села, на тому місці, з якого не сходила Анничка, прислухаючись до звуків, що долинали від людських осель, за одну ніч виросла висока пишна калина.

...І ніхто із мешканців села так і не довідався, чому до тієї калини так полюбили сходитися сільські дівчата та довго співати журливих пісень під тихий шелест листя?