СООБРАЗИ
безграничный мир образов

На главную
Удивительные фотографии

Фото: женщины и животные
Такая странная еда
Рисунки на асфальте
Боди-арт

Мир растений и цветов

170 фотографий цветов
100 самых удивительных деревьев
Растения и магия

Аптека с огорода

Кухня

Рецепты для пароварки
Рецепты печенья, пирогов, булочек
Сельдерей на кухне
Фрукты, овощи - рецепты

Красота
Для путешественников

Безвизовые страны для РФ
Зарисовки: Австралия, Япония
Достопримечательности Таиланда
Цветы и фрукты Таиланда

Продукты

Продукты препятствующие старению
Вся правда о пиве
История питания
Интересное о продуктах

Притчи

Cуфийские притчи
●  Притчи от ОШО
● 
Восточные притчи
●  Любимые притчи

Сказки

Русские народные сказки
Украинские народные сказки
Сказки народов мира
Украинские сказки. Автор Н. Симчич

Интересные факты

Из жизни животных
Из жизни растений
Интересное в мире
Человек - интересные факты

Медицина
Улыбнитесь с нами

●  Фотографии
● 
Рассказы, юмор
●  Стихи, поговорки, афоризмы
●  Альтернативный гороскоп

Фэн-шуй

Ба - гуа
Счастье, любовь и деньги в доме
Практический фэн-шуй
Лучшие направления, защита

 

Интересные ссылки



Автор: Н. Симчич

КАЗКИ
про
Невидиму
Силу

ПЕРЕДСЛОВО

“Нас люди не бачать – то й що? Хіба це значить, що нас нема? Щастя, горя, любові теж не видно – але ж вони є!” – із серцем мовила якось одна Мавка, виступивши наперед із невеличкого гурту подруг.
“А й справді!” – з подивом вигукнемо ми.
І почнемо вишукувати по книгах якісь стародавні перекази, легенди, пригадувати розповіді літніх людей, які колись дуже давно, років п’ятдесят, а то й шістдесят п’ять тому, щось там чули від своїх батьків чи дідів з бабами.
“Не ходи увечері до ставка, бо Русалка залоскоче!”, “Якась Мана зійшла на мою голову...”, “Вогневику, Вогневичку, запали нам свічечку!”, “Домовичку, ось тобі молочко...” – хіба ми ніколи не чули таких слів?
А ці таємничі створіння? Де вони поділися, подарувавши нам стільки розповідей про своє життя-буття?

Та ніде.
Вони й далі живуть собі, невидимі – у повітрі і воді, по байраках, лісах, лугах, по озерах і річках, у полум’ї вогнища і навіть на наших горищах. Звісно, у них – своє життя, відмінне від нашого! Там всі знають один одного, як у великому селі, або невеликому містечку. І з ними, як і з нами, відбуваються радісні чи не дуже події, вони також потрапляють у найрізноманітніші пригоди! Там, у їхньому Невидимому Світі, є свої герої та знаменитості, свої диваки, красуні та старигані-буркотуни. Є певні правила поведінки зі світом Видимим, тобто з нашим з вами. А ще – свої звичаї, традиції, прикмети та забобони...

Наші діди-прадіди уміли жити в ладу з Невидимою Силою, розпізнавати та прислухатися до її порад та пересторог!
Ми ж готові прислухатися лише до прогнозів погоди чи порад астрологів, і, як правило, воліємо не дивитися далі свого носа.
Ми не бачимо, або й не бажаємо бачити їх – адже звикли жити у світі Видимому, який щедро осяває лагідне проміння Сонця, обвіває весняний вітерець, чи засипає лапатий сніг. Однак, Невидима Сила, навіть коли ми про те й не здогадуємось, все ж з’являється іноді перед нами, даруючи нам якщо не диво чи казку, то принаймні – новий погляд на знайомі речі!

Звідкіля ми про це знаємо?
Вигляньте надвір. Бачите, он дві ворони сидять на гілці, і про щось по-своєму, по-пташиному перемовляються?
А, може, то й не ворони?
А, може, зовсім і не по-пташиному?..


БЛУКАННЯ ДІДА МАНИ

...Напевне, кожному хоч раз у житті доводилося десь заблукати. Воно не дивина, коли це станеться в чужому, незнайомому місті чи селі. Але трапляються випадки, коли людина може заблудитися в місці, в якому бувала тисячу разів, і яке знає, як свої п’ять пальців! Мало хто здогадується, що в цей час із ним жартує не хто інший, як Мана.
А Мана – це не просто так собі, це не чоловік і не звір, а тільки якась Невидима Сила. І вже не знаймо, чи старий він, чи молодий, а знаймо лиш – як Мана на людину найде, то людина і в трьох соснах може заблудитися. Пам’ятаєте? “Заблудився у трьох соснах” – кажуть. Це про нього, про Ману.

...Отож колись дуже давно – може тисячу років тому, а може й більше: тисячу й двадцять, в якомусь яру жив собі молодий юнак, якого звали Мана. А роду й племені був, самі знаєте якого – з Невидимої Сили.
Гарний був ярок, затишний, весь лісом покритий. Ще й ручай на дні весело дзюркотів. А збоку від яру – Місто розкинулося за високими мурами! Багацько людей там жило!
А там, де люди, там і суєта: частенько в них справи в яру знаходилися. То на дикого звіра полювати, то гриби-ягоди визбирати, то свої сітки ловецькі розвішати-перевішати. Так і називали той ярок – Перевісищем.
Та головним, як ви вже здогадалися, був у яру Мана. І всяка людина, зайшовши сюди, опинялася в його власті. Міг вчепитися до кожного, хто випадково торкнеться його. Ох і любив людям голови подурити! Було так чоловіка закрутить, що той стане стовпом та тільки очима лупає, обертається на всі боки, та думає-гадає: “Куди це я втрапив, та де мої сіті?!”.
Аж поки людина не здогадається, що це ним Мана крутить. Тоді давай тричі плювати через ліве плече, або й просто – скидати сорочку, перевертати навиворіт, і аж тоді полуда їй з очей сходила.
Міг Мана і птахом перекинутися, і собакою, й котом; міг і людиною показатися.
...Отак жартував-жартував Мана, і дожартувався до того, що стали люди ярок обходити десятою дорогою. Погана слава про те місце пішла між людей!
Та не таким Мана вдався, щоб дуже тим перейматися! Адже ще більше, ніж водити людей, полюбляв юнак спати! Воно й справді – робота в нього – не бий лежачого: вчепися до людини, та тільки й роби, що регочи, дивлячись, як неборака крутиться на одному місці!
А тут – і день ніхто в ярок не потикається, й другий, і місяць нікого не видно. Сумно! А що лишається робити, коли сумно?
Правильно. Спати.
Отож почав Мана дрімати. Одного разу проспав і не день, і не два – місяць. Прокинувся – нема людей. Покрутився-покрутився на одному місці, та й знову задрімав. Уже на рік. Тоді знову прокинувся на якийсь час.
Та так і пішло.
Прокинеться, покрутиться, як пощастить то й поводить когось, а тоді знову – спати!

Одного разу прокидається – а яр вже стали не Перевісищем звати, а Хрещатим. Не знати від чого – чи від барвінку хрещатого, чи від ярків та вибалків, що перетинали яр та перехрещували.
А там дивись – і люди стали помаленьку в яру селитися.
Та тільки не бачить цього Мана – спить.
Так і молодість свою проспав. Прокидається одного разу, а молодість давно пройшла! І не юнак він уже, і навіть не середніх літ чоловік, а дід старий! А старі люди – що? Правильно, люблять подрімати.

...Вже й будинки на місці отого давнього Хрещатого яру з’явилися, а там і вулиця виросла, що її люди не стали й перейменовувати – Хрещатик, то й Хрещатик – а Мана знай прокинеться, пожартує з людьми, позадурює їм голови, та й знову – спати...

Отак проспав він одного разу – уже навіть не сто років – двісті! Гарно поспав.
Але скільки не спи, а прокидатися треба.
Прокинувся й дід Мана. Виліз зі свого закутка, а тут – леле! Все блищить, миготить, блискає, на вулицях людей вже й не сто, і не двісті, а стільки, стільки... Будинки стоять височенні, небо затуляють, а по дорозі мчать якісь чудовиська страшнючі з вогняними очима, та ще з грюкотом, з димом!
Ох і злякався ж дід Мана! Шмигнув у свій закуток, та й думає: що його робити? Що це сталося зі світом, поки він спав? Останнього разу, коли він прокидався, такого ж не було! Ну стояли якісь будинки, ну їздили люди на конях та в екіпажах, але щоб будинки небо затуляли?! Але щоб стільки чудовиськ наплодилось, яких він, скільки живе, не бачив? Невже це саме вони прийшли на зміну старій добрій Невидимій Силі? Невже це по всьому світу зникли Ті, Що Водять?
Аж сплакнув старий Мана. А потім, з усього того вирішив подрімати – може що добре у сні привидиться...

Мостився, мостився – не бере сон. Нема спокою в душі, все щось верзеться, якийсь острах проймає. “Ану засну, а оте чудовисько мене, сонного, ухопить та на той світ однесе! Ох, горе-горечко на мою бідну голову!”.
Незатишно старому, все ввижається, як його схованку чудовисько вогнянооке розвалює, а його, сонного, несе в своїх страшних зубах на той світ...
“Піду, - думає, - краєчком ока гляну, що там робиться...”
Зробившись невидимим, прошмигнув дід Мана знову на вулицю, і став близенько-близесенько біля стіни, подалі від перехожих та страховиськ, і почав пильненько оглядати свій Хрещатий Яр. Дивиться-дивиться, і не впізнає. Будинки стояли ще й двісті років тому, однак дід міг легко відрізнити, де починається його яр, а де – Місто, але тепер...

...Місто було скрізь – воно поспішало, метушилося, воно гриміло, гуркотіло і ляскало, погрожуючи Мані невідомими дотепер небезпеками. Та й люди... Якісь вони стали не такі – кожен кудись поспішав, кудись біг, і важко було й придумати, як його таку заклопотану та ділову людину збити з пантелику в оцьому чудернацькому Місті...
І з гіркотою зрозумів Мана – його час на цьому місці скінчився. Тепер господарями тут були люди.

Заліз він у свій закуток і гірко задумався. Жаль було втрачати таке місце – він прикипів до нього душею. Але тепер не він був тут господарем. Хіба ж господар може так боятися свого господарства, як боявся цього місця Мана?
“Треба забиратися звідси геть... Тепер тут правлять бал чудовиська з вогняними очима! Хіба ж може хоч хтось із Невидимої Сили позмагатися з ними? Напевне, вже й не лишилося нікого, один я... Ні, треба конче тікати звідси!” – міркував собі старий. На пам’ять йому прийшли густі ліси, що обступали Місто зусібіч. В часи своєї далекої молодості, коли на місці не сиділося, Мана частенько вибирався туди у мандри! Проте завжди його тягло назад, до рідного Перевісища. “Може в тих лісах відшукаю якийсь ярок, та й оселюся там...” – тоскно подумав собі старий.
Сказано – зроблено. Зібрав Мана свої нехитрі пожитки, та й виповз знову зі свого закутка. “Та я ж таки Невидима Сила! – переконував він сам себе. – Чого ж мені боятися?”
Та вулиця зі страхітливими потворами знову налякала його, і він став, як укопаний, не знаючи, в який бік йому податися.

...Довго стояв він отак, міцно притулившись до стіни, і напружено міркуючи, куди йому йти. Все закрутилося в його бідолашній голові: старий уже не знав, де було давнє Місто за високими мурами, а де – його затишний ярок! Скрізь тепер було однаково: неба не видно через будинки, чудовиська на кожному кроці, а людей! Що тієї комашні...
І враз із жахом зрозумів: Місто, як справжній Той, Що Водить, геть закрутило йому голову! І тепер йому самому треба було б одягнути сорочку навиворіт, або плюнути тричі через ліве плече...

І він тільки-но зібрався так і зробити, як раптом хтось вигукнув, просто в його ліве вухо:
- Стратилате Капроновичу, ах! Кого я бачу! Ах! Невже це справді ви?!
Мана мало не підстрибнув на місці від несподіванки.
Проте лякатися було нічого – перед ним хилиталося на високих підборах звичайнісіньке дівчисько, з непідробним захватом заглядаючи йому просто в очі!
- Мм... мм... – щось промукав у відповідь Мана, і насуплено подивився на дівчину.
- Ах! – продовжувала захоплено ахкати дівчина. – Напевне, вистава вже закінчилась? А ви, як завжди, не вийшли з образу? Ви, Стратилате Капроновичу, в ролі Мандрівного Жебрака просто неперевершені! Ах, всі тільки й ходять на виставу заради вас! Ах, правду пишуть газети! Що то значить – бути генієм! Весь у собі, весь у ролі! Вам, напевне, навіть в голову не прийшло переодягнутися! Справжній артист...
Дівчина явно прийняла його за когось іншого! Однак більше нічого з її торохкотіння він не зрозумів. Та й не дивно! Дід Мана не те що не читав ніколи газет, а й навіть у театрі ніколи не був, хоча жив зовсім поруч, через дорогу...
Мана прокашлявся, і несміливо промимрив до захопленого дівчиська:
- Мені треба в ліс...
- Що? – стишила своє торохтіння дівчина.
- Мені б у ліс...
Дівчисько розгублено закліпало своїми велетенськими очима:
- Стратилате Капроновичу, чи я вас правильно зрозуміла? Ви хочете просто зараз до лісу?
- Так! Так! – радісно закивав головою Мана, і подумки похвалив себе за те, що за стільки років не забув людської мови. Ось маєш, коли знадобилося!
- Стратилате Капроновичу, дорогенький, але ж зараз – вечір! Там нічого не видно... І багато звірів диких... Оленів, кабанів... Можливо навіть – вовків!
- У ліс! У ліс! – затято повторив на це дід Мана. Він навіть ногою притупнув, щоб дівчина не сумнівалась в його бажанні.
Але та не здавалася.
- Стратилате Капроновичу, а чи зателефонували ви своїм рідним? Вони знатимуть, де ви? Ах, який же ви все-таки дивак! Скажіть, а це всі артисти такі диваки?
На це дід Мана ще раз тупнув ногою і вигукнув досить-таки верескливим голосом:
- В ліс!
- Може, давайте я вас відведу до театру і вам викличуть таксі?

...Дівчина зовсім не розуміла його! Ну що тут подієш... Говорила якісь слова, що їх Мана не розумів зовсім!
І дід бочком-бочком став сунутися вздовж стіни будинку, намагаючись відв’язатися від незнайомки.
Проте дівчина і не думала іти своєю дорогою.
- Ах... – зітхнула вона. – Який ви все ж таки впертий... Це, напевне, всі артисти такі... Що ж... Можливо, що мені більше ніколи не пощастить зустрітися з таким визначним талантом...
І дівчина легенько взяла Ману за лікоть.
- Ходімо, Стратилате Капроновичу! Так і бути – відвезу вас до лісу...
Як не хотілося дідові Мані чкурнути назад в свою схованку, що містилася просто в фундаменті будинку, проте він вчасно зрозумів – на другий раз може й побоятися вийти назовні! Та й сну спокійного йому не буде...

А дівчина вела його просто до страховиська, що, зачаївшись, стояло край дороги!
- Сідайте, Стратилате Капроновичу!
Дід Мана просто остовпів на місці.
Дівчині довелося навіть самій відкрити дверцята та легенько підштовхнути його всередину.
“Вона хоче, щоб я туди сів!” – майнула в голові Мани панічна думка, і він почав дрібно труситися.
Але відступати було нікуди. Довелося залізти і сісти в машину – і там, сказати по правді, було зовсім не страшно, а навпаки, дуже затишно і тепло...
- То в який бік їхати? – запитала дівчина. – До якого лісу? У бік Святошина, чи на Лівий берег?
- Мені треба в ліс, у ліс... – лопотів старий. Із того, що запитала дівчина, він зрозумів тільки слова “лівий берег”, бо свого часу мандрував і там, на лівому березі великої річки, яка омивала Місто. Отож із поспіхом додав:
- На лівий берег, на лівий...
Дівчина легеньким помахом руки оживила страховисько, і воно слухняно посунулося з місця, навіть і не подумавши ними повечеряти.
...Дорогою дід Мана навіть задрімав. Задрімав, не зважаючи на численні ахи, що лунали з переднього сидіння – дівчина торохтіла й далі, не вгаваючи.

Проте лісу дід Мана не проспав.

...А дівчина, що так любила театр та артистів, а ще більше – поговорити, так і не дізналася, куди подівся пасажир з її машини.
На її подив, знаменитий актор Стратилат Капронович, буркнувши щось собі під носа, щез, щойно вони наблизилися до лісу. А замість нього в салоні автомобіля де не взялася чорна ворона! “Це – ворона! – напевне подумала дівчина. – А де ж Стратилат Капронович? Ах, невже він перетворився на ворону? Та ні, не може цього бути! Ах, але який же це насправді великий актор!”
Дівчина була зовсім молодою, і не знала про існування Тих, Що Водять. Не знала, що ці істоти – краще за будь-якого артиста! – можуть перетворюватися не лише на людей чи птахів, а й на будь-яку річ! Не відала вона і того, ким був насправді її пасажир, якого вона вважала великим артистом.

І, звісно ж, їй навіть і в голову не могло прийти, що вона вивезла із центру Міста самого діда Ману! І тепер нікому буде дурити людям голови десь так на перехресті Пушкінської і Хмельницького, або Прорізної і самого Хрещатика, хай вони будуть не лише приїжджими із далекої провінції, а й мешканцями самого Міста.

А щодо діда Мани... Гадаємо, він знайшов собі якийсь затишний ярок і оселився там. Можливо, він уже не дозволяє собі так довго спати, як колись, боячись одного разу прокинутись у людному місці.

...Але якщо ви заблудитесь раптом у лісі, збираючи гриби чи ягоди, і це буде недалечко від Міста, і на лівому березі великої ріки, що ділить його навпіл, не забудьте на всяк випадок плюнути тричі через ліве плече, або хоча б переодягти сорочку навиворіт...
 

Украинские сказки. Автор Н. Симчич:
Передслово Вогневик i дiвчина Намисто мавки Аннички Казначей и всадники на железных лошадях Стара Віхола та її гiсть Літавиця